Східне монашество

На початках християнства люди взяли глибоко до серця заклик Христа залишити все і піти за Ним, відмовившись від власності, від розміреного «нормального» життя, ставши жебраками заради Христа, відмовившись від сім'ї і живучи в постійній молитві серця, покаянні за гріхи свої і всього світу, в безшлюбності, смиренні, слухняності наставникам і в суворому пості. Праця і молитва були двома веслами корабля монашого життя, що прямує до Неба. Перші монаші спільноти утворилися на підставі духовності християнських самітників, які в ІІІ і ІV століттях йшли в пустелю на півночі Африки. У ті часи, коли ще не було монаших статутів і організованого монашого життя, це були окремі миряни – чоловіки і жінки, які відчували особливий заклик Святого Духа до набуття Царства Небесного. Вони ще не могли виразити це масове і дуже особисте покликання в якійсь організованій, спільнотній формі, але чудово відчували найсильніший поклик Бога вирушити рятуватися в пустелю, сповнену небезпек, спокус, самотності та... невимовної Божої присутності. Тільки кілька століть по тому в Західній Церкві народилися стовпи монашого життя – святі Бенедикт Нурсійський, Бернард Клервоський, Франциск Асизький, Домінік, Ігнатій Лойола, – які відобразили окрему і специфічну харизму створених ними орденів на сторінках своїх статутів.

Зауважимо, що євангельська рада безшлюбності не припускала стабільного спільнотного або апостольського життя, що стало характерним для монашого.

У найперші часи існування Церкви починає встановлюватися відмінність між християнами одруженими і тими, хто вирішував залишатися у безшлюбності. У деяких ранньохристиянських спільнотах неодружені з найперших часів мали тенденцію об'єднуватися в особливу категорію – чин (або орден) дів. Згадаймо умовляння святого Ігнатія Антіохійського, який застерігав дів від зарозумілості щодо тих, хто перебуває у шлюбі – а тоді серед них були навіть єпископи. У перші десятиліття Церкви життя аскетів не відрізнялося від життя всієї християнської спільноти якимись зовнішніми знаками: вони беруть участь в Євхаристії разом з усіма, одягаються як усі, не опираються ні на які статути спільнотного життя, залишаючись у своїй родині або мандруючи. У перші часи вони також не давали публічної обітниці безшлюбності. Для дів, які проживали у себе в сім'ї, досить швидко встановилися особливі правила: інтенсивна молитва, служіння бідним і хворим і відмова від участі в мирських видовищах. Прагнучи подолати відмінності статей і передбачити на землі ангельський стан, іноді чоловіки і жінки проживали в одній спільноті, – проте цю тенденцію згодом викоренили. Чин посвячених дів особливо розцвів до четвертого сторіччя, ставши яскравим прикладом «домашнього» аскетизму, – в той час як невеликі спільноти монахів не користувалися довірою і піддавалися критиці (як, наприклад, сарабаїти).

Що стосується вдів, то вони теж об'єднувалися з найперших часів в особливий чин – «орден», багато в чому схожий на чин дів.

Статутне монашество зароджується в VI столітті. Спочатку і західне, і східне монашество мали багато спільного. Історичні дані свідчать про те, що різні форми монашества виникали майже одночасно: відлюдництво, спільнотне монашество та інші форми, що є на перетині відлюдництва і спільного проживання.

У Єгипті виразником відлюдництва (яке не означало неодмінно повної ізоляції) став святий Антоній. Спільнотні ж форми монашества організував в Єгипті святий Пахомій, а в Малій Азії святий Василій. За допомогою монашої спільноти вони прагнули уникнути ризиків, пов'язаних з відлюдництвом, а також узгоджуватися з біблійним прикладом спільного життя, описаним у Книзі Діянь святих Апостолів. Цю форму вони сприйняли і для того, щоб творити справи милосердя, про які йдеться в Євангелії, – а це можливо тільки в спільноті.